Як проходить робочий день в чергового гуртожитку

Серед невеликого студентського містечка Українського гуманітарного інституту стоїть триповерхова будівля. Зовні: сірі стіни, коричневі дерев’янні вікна, дах покритий шифером – це і є четвертий гуртожиток. Саме тут живуть працівники навчавного закладу, але не всі. Також, під час сесії тут проживають студенти заочної форми. І сьогодні не виключення. Але зайти в середину може не кожен, адже потрібний електронни ключ.
– Вам чимось допомогти? – питає незнайомець, який побачив мене біля зачинених дверей.
– Так. Вікриєте?
– Без проблем! Ще декілька тижнів тому тут не було домофону, усі спокійно заходили і виходили. А тепер необхідний спеціальний ключ.
– Дякую, Вам!
Піднімаючись сходами на верх, студент, який біжить на першу пару мимоволі каже:
– Гарного дня.
На території навчально закладу усі вітаються. І не має значення знайомі ви чи ні.
Піднявшись на третій поверх гуртожитку мене зустріла дівчина, що сидить на вахті. Вона привітно усміхається. Яскраво-зелений желет свідчить, що саме вона сьогодні чергова, адже це – її робоча форма. В кімнаті світла мало, через вузькі вікна сонячні промені майже не потрапляють. Під стіною стоїть старий диван, а біля нього – стіл, покритий клейонкою. На ньому лежать ключі від кімнат, список проживаючих і розгорнута книжка чергової.
– Вам напевно нудно весь день сидіти тут і слідкувати за всім, чи не так? – питаю я.
– О, ви знаєте ненудно. Завжди є що робити. Та й студенти часто проходять повз мене, тому є з ким поспілкуватись. Тільки є один мінус, на робочому місці сидіти холодно, доводиться брати ковдру, щоб вкрити ноги чи плечі. А загалом, все добре. Я відповідаю за порядок на цьому поверсі, видаю ключі, постіль, поселяю приїжджих у кімнати.
– Дорого у вас поселення?
– Кому дорого, кому ні. 60 гривень за добу, а якщо вам потрібна постіль, то вона коштує 30 гривень.
– Ви теж тут ночуєте?
– Так. Є окрема кімната для чергового. Звичайно, не так комфортно як вдома, але до всього звикаєш.
Раптом, тихий стук у вікно зупинив нашу розмову на декілька секунд.
– Ви чули? – питаю я. Що це? Ми ж на третьому поверсі!
– Все добре, це наш постійний гість.
Чергова показала рукою на підвіконня. За вікном стояла пухнаста білка, яка тримала щось у лапах.
– Білки. Вони часто бігають по стінах гуртожитку. Якось була відкрита навстіж фіранка. Так от цей звір намагався зайти в середину, але налякався і побіг далі. А ще до нас прилітають голуби. Та мені за ними не так цікаво слідкувати, як за білками. Одного разу я поклала сухофрукти на підвіконня і через 20 хвилин їх вже не було. З’їли.
– А вам і в зоопарк не треба ходити, він сам сюди приходить.
– Так, це ще один доказ того, що на робочому місці мені ненудно!
Раптом почалася метушня. Студенти відчинили вхідні двері, забрали в чергової ключі від своїх кімнат і розішлися хто куди.
– Ось так проходить мій робочий день, одні заходять, а інші виходять.
– А ось і я прийшов. – сказав чоловік, який щойно відчинив двері, а потім продовжив: гарні у нас чергові! Тільки совість мучить, старий я для них.
Ми розреготалися, та наш сміх перервала дівчина, що заходила з їжею в руках.
– Привіт усім, а ось і обід!
– А вам що, не можна навіть нормально на обід сходити?- запитую.
– Не можна. Але друзі не залишають, приносять їсти мені сюди. Дякую тобі. – звернулася вона до подруги.
– Будь ласка.
– Ви не подумайте, що в нас тут погано. Колектив хороший і оплата мене влаштовує. Просто є певні правила, і вони мені не заважають. Я рада, що можу тут працювати. Нові люди, цікаві знайомства. А що ще потрібно для щастя? Воно ж бо поруч!

Анна Рябенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *